Щорічно у другу суботу вересня в Україні відзначається національне професійне свято працівників кінематографії – День українського кіно. Не зважаючи на те, що це професійне свято – відзначити його може кожен українець.
«День українського кіно» отримав статус офіційного державного професійного свята в 1996 році. 12 січня 1996 року в Києві, другий Президент України Леонід Кучма підписав Указ № 52/96 «Про день українського кіно», який наказував відзначати цю дату щорічно у другу суботу вересня місяця.
Історія українського кіно
Історія українського кінематографа почалася у вересні 1896 року в місті Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька короткометражних документальних сюжетів, а в грудні в Харківському оперному театрі він же влаштував перший публічний кіносеанс у Російській імперії. 1930-й рік був ознаменований показом першого звукового фільму «Симфонія Донбасу» режисера Д. Вертова
Український кінематограф 20-их років розвивався в контексті розквіту всього «Українського Відродження» - нетривкого, але надзвичайно плідного періоду ренесансу всієї української культури. Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), яке діяло протягом 1922-1930 років було справжнісіньким епіцентром креативу і творчості.
У цій легендарній організації працювала чи не вся тогочасна творча еліта. Приміром, сценарії писали Юрій Яновський, Майк Йогансен, Ісаак Бабель, Григорій Косинка. Але в 1930-их роках український кінематограф, так само як наука, література, мова, був розгромлений сталінським режимом. Чимало українських кінорежисерів, сценаристів, кінооператорів були репресовані – вислані на російську північ або розстріляні.
Попри жорстку цензуру на екрани кінотеатрів проривалися фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука, Леоніда Бикова, Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова.
Українська кіногалузь на сьогодні одна з небагатьох, що вселяє надію й оптимізм, демонструючи якісно нові зміни і результати, які говорять самі за себе: з кожним роком кількість українських фільмів зростає. З кожним роком український кінопродукт стає все більш затребуваним як вітчизняним кіноглядачем, так і на престижних міжнародних кінофестивалях.
13 українських фільмів упродовж 2014 – 2017 років отримали нагороди чи були номіновані на міжнародних кінофорумах. Влітку 2018 року в Україні одночасно знімали близько 30 фільмів за участю не лише наших, але і голлівудських, і європейських зірок великого екрана. Цікаво, що у 2011 році в українських кінотеатрах транслювався лише один фільм вітчизняного виробництва. Знаєте, скільки їх було у 2017? Сорок п’ять!
Відомі українці про свої улюблені українські фільми
«За двома зайцями» – геніальний фільм, геніальні актори. Думаю, що прикметник «геніальний» пояснює, чому цей фільм так подобається. Окрім того, він постав в атмосфері 60-х, а це часи, які суб’єктивно мені найкраще відповідають.»
Ірина Галай, українська альпіністка, перша українка, котра здійснила сходження на Еверест:
«Фільм «Той Хто Пройшов Крізь Вогонь», це історія хлопця, якого збили німці і взяли в полон, але сила духу його була настільки сильна, що він не тільки впорався з усіма випробуваннями, а ще став вождем племені! Це наша українська сильна душа, яка ніколи не здається! Сильне кіно!»
Ольга Герасим'юк, телеведуча, перший заступник Голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення:
«За двома зайцями». Кіностудія Довженка, 1961 рік. Прекрасні актори: Маргарита Криніцина, Олег Борисов, Наталя Наум, оператор: Вадим Іллєнко, Віктор Іванов – режисер.
Київ старий, чудова комедія. Сюжет тягне на «вічність» і сьогодні часто хочеться цитувати («Ноги бачите для того чєловеку й дані, чтоби бити ними землю, потому вони й ростуть нє із голови»).
Знято недорого і геніально. Тому що, зокрема, «головне у людини не гроши, а натурально хворма, вченість».
Чудова п‘єса Михайла Старицького, талановитий режисер. Все, що треба є в цьому кіно, що не обтяжене нічим, лише талант – тому легкість і вічність.»
Іван Леньо, один із лідерів фольк-рок-гурту «Kozak System»:
«Пропала грамота» – це кінематографічний клейнод. Універсальна формула – маркер на українськість.»
Дорж Бату (Андрій Васильєв), письменник, журналіст і оператор польотів NASA:
«Я не буду оригінальним, якщо назву фільм геніального Бориса Івченка, на сценарій геніального Івана Драча, «Пропала грамота» за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя.
Оскільки в мене, м’яко кажучи, злегка дивне почуття гумору, фільм цілковито припав мені до душі. Жарти козака Василя і запорожця Андрія виявились настільки близькими мені, бурят-монголу, що коли я вперше подивився цю стрічку, я негайно передивився її вдруге, а фраза «Ти козак?! То не ганьби оселедця!», взагалі стала одним з моїх життєвих кредо.
«Пропала грамота» – фільм, котрий робить з простої людини справжнього українця.»
Василь Махно, український письменник, член міжнародного ПЕН-клубу:
«Щиро кажучи, українське кіно для мене було завжди своєрідною фата морґаною: воно було і його наче не існувало. А коли тепер відкрилися кіноархіви з 1920-тих років, то розумієш, яким би міг бути наш кінематограф, якби не відомі політичні події.
Але про сучасне: ще кілька років тому, в Нью-Йорку відвідуючи тиждень сучасного румунського кіно – дивувався, чому чогось подібного не існує в Україні? Тепер, як виглядає, зрушилося, бо кіноіндустрія наче запрацювала.
Отож, щодо улюбленого фільму, – очевидно, що це фільми з 1960-тих років. Найперше, – «Тіні забутих предків» і «Криниця для спраглих». Чому? Ну, мабуть, тому, що це справжнє кіно.»
Дякуємо Вам за увагу до публікацій нашого блогу! Долучайтесь до нас у соціальних мережах! Будемо щасливі бачити Вас також серед постійних читачів (сайдбар членів блогу ліворуч).
Немає коментарів:
Дописати коментар