Напередодні свят особливо хочеться чогось доброго, світлого, приємного. А ще якось само собою згадується дитинство: новорічні ранки у садочку чи школі, заклопотані батьки, костюми сніжинок і зайчиків, подарунки, санчата…
Запрошуємо Вас поринути у дитячі спогади відомих українських письменників, які пов’язані із новорічними святами. Ці спогади різні: повчальні, кумедні, радісні й трішки сумні, але такі справжні і щирі. А дитячі світлини додадуть Вам яскравіших вражень і ще глибше занурять в ту по-дитячому святкову атмосферу, яка знайома кожному дорослому (хоч ми й часто про це забуваємо).
Оксана Забужко:
– Мої зимові свята – це Київ кінця 1960-х – початку 1970-х: короткий бурхливий сплеск товариського життя, що позначився й на дітях (згодом, після арештів 1972-73 рр., усе надовго завмерло, як у царстві Снігової королеви).
А ті зими – сніжні й морозні, як нинішня, з казковими заметами-мурами на тротуарах обабіч вузенької розчищеної стежки, – ще запам’яталися суцільним карнавалом: ялинка в школі, ялинка-квартирник «у Дворків» («підпільна», з «гуканням Мороза» і дорослими колядниками!), ще якісь «дорослі» ялинки-вечірки, де мама у вечірній сукні співала зі сцени романси під фортепіано (вдома вона вчила мене співати з нею на два голоси «Нова радість стала» і «У Вифлеємі», але таким номером можна було похвалитися тільки у Дворків, і в цьому поєднанні «відкритого» й «підпільного» теж була заворожлива для дитини карнавальність, – ніби дорослі теж гралися в якусь свою гру, і захопливо було до неї долучитись!).
На ту пору, під 1970-й, припав мій «театральний дебют», драматургічний і режисерський одночасно: я написала «п’єсу в двох діях» (так!), що називалась «У Новорічну ніч», і разом з однокласниками звитяжно довела її до «прем’єри» на шкільній сцені, – дорослі спохопилися, коли «сюрприз» уже був готовий, і, на превелику нашу втіху, забезпечили нас костюмами й декораціями, з чим третьоклашки самотужки, звісно, не впоралися б.
Очевидно, звідти й походить мій «календарний рефлекс» – всупереч преференціям нашого видавничого ринку, презентувати нові книжки саме «під Новий Рік», принаймні під круглі дати: так презентувались «Хроніки від Фортінбраса» – на Новий 2000-й, і «Музей покинутих секретів» – на Новий 2010-й.
Для мене це найкращий спосіб повернути собі ту дитячу атмосферу радості, пережитої в гурті однодумців і спільників, – атмосферу, яку, зрештою, й має на увазі наше традиційне народне побажання: веселих свят!
Макс Кідрук:
– Значить так: на Новий рік я мав бути весь білий і пухнастий, тобто, зайчик. Мама пошила спеціальний герметичний костюм з довгими вухами і хвостом, який (принаймні за офіційними даними) відрубали у справжнього зайця. Крім того, для повної екіпіровки мені придбали білу футболку, білі шкарпетки і білі тапки (чешки). Словом, мав бути королем балу.
Напередодні святкового ранку я був весь у передчутті свого пухнастого свята. Настрій був радісний, сонячний, грайливий, поки я не виявив, що якийсь недомірок із моєї групи вкрав мої чешки (не судіть вилупка строго, тоді ще Союз був, тяжкі часи… словом, нові білі чешки вважалися архівеликим дефіцитом).
Внаслідок диверсії «зайчик» упав у депресію і замкнувся в собі. Читати вірші впрошували всім навчально-виховним складом з директоркою дитсадка на чолі. На виступ довелося йти в коричневих кімнатних капцях. Як лох, коротше (див. фото).
Травма на все життя. І зайчиків тепер ненавиджу.
Брати Капранови:
– У нашому ранньому дитинстві Дід Мороз мав досить дикий та страшнуватий вигляд. Водій з лікарні, в якій працювали батьки, вдягав кожуха хутром назовні, на голову – кашлату шапку, а ще прив’язував чорну бороду невідомо з чого. Від нього пахло вівцею та тютюном. Тому для нас Дід Мороз і досі має не бутафорський, а сакральний характер.
А у старших класах ми використовували Новий рік із метою наживи – не матеріальної, а моральної. Справа в тому, що ми вчилися в музичній школі на фортепіано, а, крім того, грали на гітарі, отож удвох складали цілком боєздатну музичну одиницю. Пробували прилаштувати свої таланти у шкільному ансамблі, але не підійшли туди за якимись невідомими критеріями, зате на святах у молодших класах, де діти не можуть слухати модний тоді радянський рок, ми були незамінними.
Отже кінець чверті, всі сидять нудяться на уроках – а ми граємо дітям «Мішка с куклой бойко топают» та інші бойовики. Так ми зрозуміли, що творча спеціальність має свої переваги і що музикант повинен вміти все – тільки тоді він не залишиться без роботи.
Ірен Роздобудько:
– Свято Нового року я любила лише в дитинстві. Особливо ті хвилини, коли ми з бабусею (батьки працювали в Німеччині) наряджали ялинку – увечері 30-го грудня, а потім я швиденько бігла до ліжка, щоб Дід Мороз встиг за ніч прийти і покласти під неї свій подарунок.
І ще любила ранній ранок 1-го січня. Коли всі ще спали, а я, годині о сьомій, бігла в нічній сорочці до вікна, сідала на підвіконня і примерзала носом до скла: хотілося побачити, як по вулиці йде втомлений Дід Мороз з порожнім мішком. Здається, що я його бачила. А ще я хотіла побачити, як тою ж вулицею йдуть… ялинки, котрі втікають з будинків «додому» – у свій ліс…
Потім, з роками, я почала замислюватись: навіщо люди так радіють, коли ще один рік з їхнього життя залишається «в мінусі», навіщо знищують дерева, навіщо бажають одне одному «нового щастя», а куди ж тоді подіти «старе»? І – чому так багато їдять в ці дні, ніби живуть востаннє і треба виїсти всі продукти з магазинів, поки не пізно. Чому галасують, напиваються, і всю ніч зривають петарди у дворах, адже новий рік має прийти в тиші?
Тепер я вірю в дива – кожного дня, не зважаючи на дату. І вони трапляються.
Антін Мухарський:
– Я вірив у Діда Мороза до досить таки пізнього віку, мені діти у 10-11 років розповідали, що його немає, я все одно вірив. Мої батьки робили все так, щоб я вірив; я й зараз вірю. Ця віра необхідна для правильного розвитку дітей, бо дорослий цинізм, зневіра нічого хорошого не породжують. Чим більше людина вірить в дива, тим більше шансів, що вони будуть траплятися.
У сімдесят п’ятому чи якомусь іншому сімдесят-«затертому» році була така сама снігова зима, як от зараз. Дорослі хлопці (я був десь у першому класі) сказали, якщо піти у ліс напередодні Нового року, то там можна зустріти Діда Мороза.
Ми тоді жили на Мінському масиві, неподалеку був ліс, мінське шосе і починалася Пуща-Водиця. Хлопці мене малого заманили в ліс із санчатами, завірюха ще тоді страшна була. Йдемо ми, йдемо… Оглядаюсь я – а нікого немає! Я так злякався! Спочатку гукав їх, потім аж закляк. Тоді зрозумів, що можна вибратись по слідах. Вгамував емоції, перестав плакати, зціпив зуби і почав по слідах рухатись назад.
Потім холопці з’явились, почали з мене сміятись, що я повірив, що хотів Діда Мороза побачити. Я на них так образився і з тих пір такі от дебільні приколи, що Діда Мороза не існує, не сприймаю, коли людина таке каже, вона для мене дебіл. Я свято вірю, що дива напередодні Нового року трапляються.
Андрій Кокотюха:
– Не знаю, чи це веселий спогад, але я з 6 класу вирішив захопитися фотографією. В мене був фотоапарат «Смена-Символ», за 15 рублів. Але друкувати фотки ходив до однокласника додому. Обмірковував варіант влаштувати в себе у ванній свою лабораторію, але в Діда Мороза не прийнято було просити подарунків.
І ось раптом він приходить, разом із Снігуронькою, і приносить у мішку велику коробку. А там – фотозбільшувач «Ленінград 4У»! Він пробув у мене десь до середини 1990-х, куди потім забрався – поняття не маю.
Проте залишилося в пам’яті, як мама тоді видала Дідові Морозу медичну склянку з чимось білим, потім я дізнався – там був спирт медичний. Ще подумав, для чого Дідові Морозу спирт, наївний був. Інший спогад не такий приємний: я мусив у костюмі Буратіно допомагати старшокласникам на новорічному вечорі в Палаці піонерів у нас, у Ніжині.
Я вийшов із іншими казковими персонажами на початку, а потім нудився 3 години, поки вони натанцюються і я ще раз вийду кинути бутафорською цеглиною в зал. З того часу підозріло ставлюся до новорічних дискотек.
Міла Іванцова:
– Я займалася художньою гімнастикою, і коли на роботі у батьків робили велике новорічне свято, то мене попросили виступити з якимось номером на сцені. Звісно, я обрала вправу зі стрічкою.
Була у мене така блакитна атласна довга стрічка на бамбуковій паличці та з карабінчиком між ними (рибалки знають, що таке той карабінчик). І от стрибаю я, танцюю, стрічкою у повітрі малюю то кільця, то зигзаги, музика грає – зірковий час! І раптом схибив карабінчик, і злітає моя блакитна стрічка… А я помахую у повітрі бамбуковою паличкою…
Я ладна була провалитися крізь сцену :( То був такий жах, крах, стид і страм… Хоч застрелься! Підхопила я стрічку і дременула за лаштунки, вже там ковтала сльози і перевдягалася. Здавалося – то сором на все життя. А виявилося, що глядачі подумали, що так задумано на фінал виступу (бо я таки чимало перед тим пострибала). Тож – не кожен ляп – то крах!
Дякуємо Вам за увагу до публікацій нашого блогу. Будемо щасливі бачити Вас в числі постійних читачів (сайдбар членів блогу ліворуч).
Немає коментарів:
Дописати коментар