GrabThis!!
-->

середа, 3 жовтня 2018 р.

Відомі тварини та їхні домашні письменники

Ми звикли перетворювати письменників на пам’ятники – далекі, недоступні, величні, кращі за простих людей. 

Однак насправді автори нічим не відрізняються від нас у побуті: вони так само зранку пили каву, не любили мити посуд і заводили домашніх тварин. Саме про тварин і письменників, яких вони приручили, піде мова.


Іван Франко

Славетний український письменние дуже любив тварин. У його домі їх було багато. Його діти тягнули до хати усе, що здибали, передовсім хворих та скалічених тваринок. Через це Франкову хату навіть називали звірячою клінікою. 

У його домі був рудий кіт. Ім’я його точно невідоме, але, мабуть, він був Мурлика, адже саме так називається кіт у відомій поемі-казці «Лис Микита». Він був Франковим персональним лікарем. Письменник грів на ньому свої хворі руки, уражені поліартритом, і казав, що кіт – то є його пічка. Полюбляв рудий сидіти у Франка на шиї, саме тоді, коли той працював над рукописами, зігрівав йому спину. 

І хтозна, можливо, саме його муркотіння не лише заспокоювало, а й приносило письменнику нові творчі задуми.


Чарльз Діккенс

Хоча англійського письменника Чарльза Діккенса зараховують до визначних прозаїків-реалістів, він дуже любив романтичні символи, таємниці і знаки. Це вплинуло не лише на його твори, а й на вибір домашніх тварин.

Сучасники згадували, що Діккенс всюди з’являвся з улюбленим компаньйоном – вороном на ім’я Гріп. Гріп вмів розмовляти, однак насправді це був не один, а три різні ворони з однаковим іменем. Саме Гріп став прототипом однойменного птаха у романі «Барнабі Радж», а в передмові автор розповів про свого улюбленця докладніше.

Коли молодий журналіст Едгар Аллан По писав відгук на «Барнабі Радж» для газети «Saturday Evening Post», він зацікавився символічністю образу лиховісного птаха. Так з’явився відомий містичний вірш По «The Raven». Сьогодні опудало ворона Діккенса можна побачити на третьому поверсі центральної бібліотеки Філадельфії (США) у відділі рідкісних книг.



Данте Габріель Росетті

Англійський поет і художник-прерафаеліт Данте Габріель Росетті вдома мав справжній зоопарк. Однак перлиною цього зоопарку і улюбленцем Росетті був вомбат Топ. Чекаючи на прибуття тварини морем, Росетті писав: «Чи може бути мир на землі, поки я не отримаю свого вомбата?».

Вомбата Росетті, як і ворона Діккенса, увічнили у літературному творі: деякі критики вважають, що саме Топ є прототипом Соні з книги «Аліса в країні чудес» Льюїса Керрола.


Антон Чехов

Російський письменник Антон Чехов приязно ставився до всіх собак – як домашніх, так і бездомних. Сучасники згадують, що Чехов, мешкаючи у Ялті, підгодовував половину бездомних собак міста, а двох навіть тримав у себе вдома – Тузика і Каштана.

Однак найбільше Чехову подобалися такси, оскільки у них «лапи криві, тіла довгі, але розум надзвичайний».

Такси Бром і Хіна постійно мешкали у садибі Меліхово, причому господар називав своїх собак завжди повними іменами – Бромом Ісаєвичем і Хіною Марківною. У листах Чехов згадує, що такси раділи його поверненню у маєток і завжди зустрічали господаря на галявині біля будинку. Вони і досі там, але тепер – бронзові.


Вірджинія Вулф

Британська письменниця-модерніст Вірджинія Вулф з великою ніжністю ставилася до собак, яких цінувала не за відданість, а за атмосферу домашнього затишку, яку ці тварини створювали. «Ви це називаєте сентиментальним – можливо – але все ж собака – репрезентує – не можу придумати іншого слова – приватний бік життя», – писала Вулф.

Спанієль Пінкі з’явився у будинку Вірджинії і Леонарда завдяки близькій подрузі письменниця Віті Секвілл-Вест. Леонард Вулф довго відмовлявся прийняти подарунок Віти, але потім так звик до цуценяти, що навіть запевняв, ніби Пінкі переконав його в існуванні Бога. Саме життя Пінкі стало однією з основних тем листування між Вірджинією та Вітою. Історію ніжної дружби Вулф і її спанієля описав у своїй книзі «Shaggy muses» американський фізіолог Маурен Адамс.


Фланнері О’Коннор

Американська письменниця Фланнері О’Коннор, авторка книги «Мудра кров», тримала у своєму заміському будинку не банальних котів чи собак, а… павичів. Сучасники згадують, що у садибі письменниці в Мілледжвілле вільно гуляли близько ста павичів.

О’Коннор любила цих птахів не лише за красу, а й за те, що горді створіння відкривають її не кожному, про що вона писала так: «Коли павич повертається спиною, глядач, як правило, починає ходити навколо нього, щоб побачити птаха спереду; але павич продовжуватиме повертатися, аби його не побачили. Насправді треба стояти на місці і чекати, поки павич сам не вирішить себе вам показати. Тоді ви побачите зелено-бронзові арки навколо нього, що нагадують плеяду сонячних ореолів. У цю мить більшість людей не можуть вимовити ані слова».

У кожен лист, який вона надсилала, «королева південної готики» вкладала перо павича як символ своєї дружби. Своєму кумиру, поетові Роберту Лоуеллу, Фланнері надіслала у подарунок перо півтора метра завдовжки. За спогадами сучасників, Лоуелл подивився на нього і похмуро сказав: «Це саме те, чого мені не вистачало в житті».


Ернест Гемінгвей

Племінниця письменника Хіларі Гемінгвей згадувала у книзі «Кішки Гемінгвея: ілюстрована біографія», що автор і його четверта дружина Мері ставилися до кішок з надзвичайною ніжністю. Елегантні створіння були справжніми господарями у їхньому будинку: котам навіть можна було ходити по столу і їсти з тарілки письменника.

У листі до близького друга Гемінгвей згадує останні хвилини свого кота Віллі, який потрапив під машину, як найтрагічніший момент свого життя: «Він муркотів і, здавалося, був упевнений, що я зможу все виправити». Зараз у будинку-музеї Гемінгвея мешкає понад 60 котів, всі вони – нащадки улюбленців письменника.


Едіт Вортон

Американська письменниця Едіт Вортон любила собак, однак лише дуже маленьких, особливо – породи чихуахуа. Вортон носила їх на плечах або на руках, називаючи «маленьким серцебиттям».

У маєтку Вортонів в Леноксі був окремий «собачий куточок», де домашні улюбленці проводили час, коли Едіт приймала гостей. Подейкують, що чоловік письменниці Тедді Вортон ревнував дружину до її численних песиків, яким вона приділяла більше уваги, ніж йому.

Коли собаки помирали, Вортон ховала їх на окремому кладовищі, яке вона могла бачити з вікна своєї кімнати. На одній з могил можна побачити напис «Мімі, що померла у січні 1902 року». Від депресії після смерті улюбленці Мімі Вортон лікувалася писанням. Саме так з’явився відомий роман «The House of Mirth» («Оселя радості»).


Карл Сендберг

Американський поет-модерніст Карл Сендберг вирішив, що найкраща домашня тварина – це не кіт, собака чи навіть павич, а коза нубійської породи. Вдвох з дружиною Ліліаною-Паулою вони тримали кіз на своїй заміській фермі в Арканзасі.

Зараз нікого не здивуєш наявністю кіз на фермі, однак для Сендбергів вони були не худобою, а домашніми тваринами. Карл знав кожну козу на ім’я і навіть отримав кваліфікацію професійного дояра, аби його тваринам не було боляче віддавати молоко. Дружина письменника згадувала, що Карл пишався нагородою за найкраще молоко в окрузі не менше, ніж Пулітцерівською премією.


Вільям Берроуз 

«Як і всі ідеальні створіння, коти – практичні», – писав бітник Берроуз. І додавав: «Кішки не пропонують послуг, кішки пропонують себе. Звичайно, вони хочуть пестощів і даху над головою. Але за любов неможливо не платити».

Американський нон-конформіст так любив кішок, що навіть присвятив їм автобіографічну новелу «Кіт всередині», що побачила світ у 1986 році. У книзі, трохи сумній і ностальгійній, письменник розповідає про своїх котів й аналізує всю історію існування поруч людини і кішки. 

Закінчується новела такими словами: «Ми – коти всередині. Ми коти, які не можуть гуляти самі по собі, і ми маємо лише один притулок».



За матеріалами: http://archive.chytomo.com/fetysh/vidomi-tvarini-ta-iixni-domashni-pismenniki,  http://bibliograflviv.blogspot.com/2018/03/blog-post.html




Дякуємо Вам за увагу до публікацій нашого блогу. Будемо щасливі бачити Вас в числі постійних читачів (сайдбар членів блогу ліворуч).

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...